Цього тижня виповнилося 35 років з Дня аварії на ЧАЕС. 26 квітня 1986 року Україну та світ сколихнула звістка про страшну аварію на Чорнобильській атомній електростанції. Події того дня стали початком незворотних змін у житті тисяч людей. Серед них – сотні мешканців Лозівщини. Історію однієї, покаліченої атомом, долі розкажемо далі.
11 ранку 26 квітня – до скверу чорнобильців у Лозовій потроху сходяться ліквідатори аварії на ЧАЕС. Сумні, у захисних масках і з квітами. У цей день їм особливо тяжко – вони згадують події техногенної катастрофи, яка забрала у когось здоров’я, молодість, щасливі роки, а у когось – рідних чи друзів. Щороку на мітинг до пам’ятного знаку приходить все менше чорнобильців. Другий рік поспіль вони намагаються не збиратися великою компанією, остерігаються ковіду, адже здоров’я й без того підводить. На урочистостях вони стоять у масках, на відстані один від одного.
Голова лозівської спілки чорнобильців Олександр Дяченко з сумом говорить, зараз четверо місцевих ліквідаторів борються з коронавірусом у лікарні.
Серед мужніх чоловіків скромно стоїть їхня колега – ліквідаторка Валентина Бузовська.
У листопаді 86 року 30-річну жінку на місяць відправили до Чорнобиля. Вдома на маму чекали двоє синів. Молодшому не було й двох років, згадує жінка.
Пані Валентина працювала у санепідемстанції. У Чорнобилі вона разом з колегами вимірювала рівень радіації практично в усьому – від продуктів до предметів побуту.
Через місяць пані Валентина повернулася додому, вийшла на роботу. Перші наслідки поїздки до зони відчуження вона відчула вже приблизно через 10 днів.
З часом, через життєві обставини пані Валентина разом з дітьми переїхала до Лозової. Тут мешкали її рідні, тут вона вийшла заміж. Так і стала лозівчанкою. Говорить, за 27 років це місто вже стало рідним. Кілька років тому жінка поховала чоловіка, який теж був ліквідатором.
Більше трьох років вони боролися з хворобами, які одна за одною «посипалися» на чоловіка, проте – усе марно, зі сльозами на очах згадує пані Валентина.
Зараз вона мешкає у Лозовій сама. Зауважує, надзвичайно важко прожити на пенсію у дві тисячі гривень, адже на місяць лише на ліки треба витрачати чималі кошти. Покинути роботу довелося досить рано – через стан здоров’я, запевняє ліквідаторка. Жінка жаліється, що зараз держава наче забула про те, що в Україні ще залишились чорнобильці, яким потрібна допомога і підтримка.
