«Ми йшли у саме пекло і не розуміли, що на нас чекає»: лозівські ліквідатори – про аварію на ЧАЕС

Квітень 1986 року назавжди змінив життя сотні тисяч людей. Через аварію на Чорнобильській АЕС декому довелося попрощатися з рідною домівкою, дехто втратив роботу, рідних та надію на щасливе майбутнє. З перших днів аварії і протягом наступних кількох років саме вони боролися з невидимим ворогом – розчищали завали, прибирали радіоактивне сміття, робили усе, аби якнайшвидше впоратися з наслідками трагедії. Вони – ліквідатори. Серед них було і чимало лозівчан, життя яких змінив атом. Їхні історії розкажемо у цьому матеріалі.

Йому було лише 22 роки, коли з військкомату прийшла повістка. Олександра Дяченка у лютому 1987 року призвали на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи.

Чоловіки їхали до зони відчуження, заходили до зруйнованих приміщень електростанції і не розуміли, що на них чекає.

Автор: Фото з вільних джерел

Ми знаходились у 10 кілометровій зоні, у селі Корогод. До травня 87 року 34 рази виїжджали на Чорнобильську АЕС. Займалися дезактивацією 3 та 4 енергоблоків. Працювали у приміщеннях, що примикали до покрівлі. Знімали шар бетону, який скинули з вертольотів у перші дні аварії. Цей шар був товщиною до 10-12 метрів і ми не знали, що ми знімаємо і наскільки це небезпечно, - поділився Олександр Дяченко.

Ліквідатори заходили в епіцентр чорнобильського пекла фактично без захисту.

Автор: Фото з вільних джерел

Ніс та рот прикривав респіратор «Пелюстка», який має захищати від пилу та аерозолів, однак, навряд рятував від страшної дози радіації.

Працювали і на відмітках «0», хто знає. Були і на «– 3» це – підвальні приміщення, «–6» – це там, де стояли охолоджувачі. Проводили дезактивацію і у машинному залі 3 енергоблоку. Доводилось виконувати різні роботи. Іноді працювали по 2-3 хвилини і годину відпочивали. Було таке, що за зміну - 6 годин на станції працювали трохи більше 10 хвилин. Були й такі роботи, де працювали по годині, але це вже далі від станції.

У травні Олександр повернувся додому. Згадує, вже у перший місяць вдома відчув, що з організмом відбувається щось неладне.

На вулиці у травні було спекотно і мене почало кидати, хитати, голова паморочилася, нудило, з’явилися часті носові кровотечі. Тоді у нас працювала лозівська лікарка Петрова Лідія Миколаївна, зараз її вже, на жаль, немає. Медик одразу зрозуміла, що сталося і терміново направила мене на консультацію до інституту радіології.

Своє здоров’я підірвав у Чорнобилі ще один лозівський ліквідатор - Олександр Тарабара.

Автор: Фото Лозівської міської ради

З радіацією він зіштовхнувся також у 22 роки. Він возив солдат, що проводили дезактивацію ґрунту у «Рижому лісі». 2.5 місяці у зоні відчуження чоловіку вистачило, аби отримали чималу дозу опромінення.

Звичайно я відчув на собі страшні наслідки радіації. Мені паморочилося у голові, нудило - були усі симптоми променевої хвороби. Зараз вже звичайно таких симптомів немає, я лікуюся, підтримую стан, - ділиться Олександр.

Відмовитися від служби не можна було, говорить чоловік, адже до Чорнобиля направляв військкомат, та й ніхто тоді не розумів, на що вони йдуть.

Щороку ліквідаторів чорнобильської катастрофи вшановують в Україні 14 грудня. Цьогоріч чотирьом чорнобильцям Лозівщини: Олександру Літвінову, Олександру Тарабарі, Василю Грабелю, Володимиру Солодову керівники громади вручили почесні грамоти.

Традиційно у цей день до Пам’ятного знаку загиблим учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС поклали скорботні квіти та пом'янули загиблих хвилиною мовчання.

Цього року урочистості вирішили провести не так масово, аби не наражати чорнобильців на небезпеку.

Олександр Дяченко вже не один рік поспіль очолює лозівську спілку чорнобильців. Чоловік говорить, зараз у місті та районі залишилось 282 учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Цього року у вічність пішли 11 мужніх чоловіків. Лише за останні 4 місяці померли 6 людей.

Читайте також: Чорнобиль. Ліквідатор з Лозової Микола Зінов’єв розповів правду про опромінення і досліди