Ця зима була тривожною для мене, я багато міркувала на тему "а що якщо війна?": думала що робити, куди їхати. Якось так вийшло, що все зводилось не до планів виїзду з країни, а до того, що треба ще більше працювати: для себе і для України.
Зранку 24 лютого мене розбудили сирени. Ми з чоловіком почали збирати тривожні валізки й пояснювати дворічній доньці, що відбувається.
Тривожний рюкзак був складений абияк. Це зараз вже перепакований: з аптечкою, усім документами та копіями, зручним одягом і запасами їжі. Тепер він справді може знадобитись, а тоді було все підряд, але найважливіше — фото моєї прабабці: колись її мама віддала німцям, вона працювала на шахтах, де робила снаряди, вільною стала лише 9 травня. А розповісти про це змогла після проголошення Незалежності України. Тож для мене зберегти ці спогади та світлини — вкрай важливо, бо це не просто історія. Це історія, що повторюється. Далі я обдзвонила рідних і обійняла тата перед тим, як відправити на війну.
Перші дні — прострація: я дивилась доньку, мені було дуже прикро, що вона має усе це чути й бачити, я багато плакала і намагалась зібратись до купи, але виходило лише читати новини. А від цього було тільки гірше, тож я зрозуміла — треба працювати. Спершу — волонтерство, збір коштів, допомога військовим. Насправді мені це не дуже виходить, є люди, які можуть і вміють це краще.
Мій фронт — інформаційний
Якось я побачила допис про набір в медіабатальйон агенції "АБО", надіслала резюме, а мені запропонувала писати про Лозову і для лозівчан. Так я стала журналісткою видання Лозова.City, тож за усіма ранковими зведеннями, некрологами та інтерв'ю і підрахунками обстрілів — я.
Наслідки одного з російських обстрілів у Лозовій
Спочатку було складно, я не місцева і до того ж не чула про Лозівську громаду. На щастя, існують соцмережі та Інтернет. Я почала читати про місто і громаду.
Мене вразило, що Лозова — велике місто, бо я уявляла його в рази меншим. Я дізналась, що громада не просто розвивалась, а була прикладом для інших громад України.
Я дізналась, що Лозова вже колись була під радянською окупацією і мене це заділо. Мені страшенно хотілось захистити цю територію від росії й все що я можу для цього робити — писати. Писати новини та статті, розповідати про перемоги ЗСУ, інформувати про поточний стан справ, розповідати що робити і як діяти в певних ситуація, пояснювати як, де і яку допомогу можна отримати. А найголовніше — можливість писати про лозівчан і те, як змінилось їхнє життя з великою війною.
Я пишу для видання вже близько двох місяців й страшенно приємно бачити як громада росте, розвивається, а головне — живе, з війною поруч, але живе.
Люди висаджують клумби, ремонтують дороги, готують футбольні поля до матчів так, ніби немає ракетної небезпеки. І це захоплює.
З початком війни у Лозовій створили кілька волонтерських центрів, дехто кардинально змінив сферу діяльності, щоб просто допомогти іншим. Тим, чиї домівки в окупації, тим хто втратив роботу — усім тим, кому допомога потрібна. Мені приємно бачити, як змінюється рівень інформування і комунікацій в державних установах. Це полегшує роботу мені, як журналістці.
Харківщина стала рідною. Я там ніколи не була, але відчуття, що коли приїду, то знатиму куди йти: в якій бібліотеці можна взяти книгу і в якому магазині можна купити «Байрактарчики» та «Джевелінки», а потім з'їсти їх. Знатиму, де хлопці грають футбол і де свіже асфальтне покриття на дорогах. Тож в планах на "після перемоги" — побачити Лозову не тільки на екрані.
Свої відеозвернення мер міста Сергій Зеленський завжди завершує словами "Лозова - це Україна". Спершу, я запитувала себе: "Для чого він постійно про це нагадує? Невже не зрозуміло, що Лозова — це Україна?". Та з часом зрозуміла, це не нагадування — просто приємно бути Україною, приємно це говорити, тож: Лозова — це Україна.
Лозова після обстрілів
