Понад 200 лозівчан ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Стільки ж чорнобильців Лозівщини вже втратила. Помирають не лише ліквідатори, а й вимушені переселенці – раніше їх було більше півтисячі. Сотні історій про випробування, які довелося долати людям. Одну з них нам розповів Микола Зінов’єв. Влітку 1986 року він керував ротою, яка працювала на даху третього енергоблоку. Далі - його пряма мова.
Коли я служив у строковій армії, то в той час у війська вводилися відділення хімзахисту полків. Раніше були позаштатні, а тоді стали штатні – з технікою, з усім. Я саме потрапив у перший випуск командирів відділень хімзахисту. У Львівській області є таке місто Золочів, і там я закінчував чотири з половиною місяці сержантської школи. Вона випускала спеціалістів-хіміків, хіміків-доземитристів, хіміків-дегазаторників та хіміків-розвідувальників. Я закінчив школу, приїхав у частину і був командиром відділення хімзахисту. Там було 9 чоловік у підпорядкуванні та 3 спецмашини: розвідувальна, дезінфекційно-душевий автомобіль і АРС 12 – це спеціальна машина типу поливальної у місті, лише функцій більш: вона сама розчин готує.
Тому, як тільки почув, що у Чорнобилі зірвалось, навіть ще не 4 травня, коли Горбачов виступав, а раніше, за якимись ознаками я зрозумів, що мені цього не уникнути, що та катастрофа все-таки велика.
А я на той час вже був лейтенант запасу, хоча я – не кадровий військовий: робив на заводі. Я вже виходжу з кабінету, а там жінка-діловод каже: «Ми ж вас скоро призвемо на спеціальні військові збори». Я сам догадувався, бо це – моя військова спеціальність – захист військ і населення від зброї масового ураження. Потім, я працюю, і десь о третій годині прибігає секретар від начальника цеху і каже: «Коля, тебе до телефону». Я приходжу, – телефонують з військкомату, говорять: «Терміново з’явитися».
Там ще такий момент цікавий був. Кажу: «Зараз – третя година (15:00), зміна закінчується о четвертій десять. Закінчиться, – і я прийду». Відповідають:
«Добре, то я станок приберу і прийду?», – говорю. «Скажіть майстру, нехай прибере станок, а самі – терміново у військкомат». Це було вже через два з половиною місяці після аварії. Там вже ліквідація йшла повним ходом. Зателефонували з військкомату о третій годині, а вже пів на восьму був потяг. Мені дали на підготовку три з половиною години. Ось так я потрапив у Білу Церкву.
Там, на території військової частини, нас переодягнули. І все, – на другий день, менше ніж за добу, нас повезли. Сім вантажних автомобілів було. У місце дислокації, село Оране – це за 40 км від станції. Там стояла військова частина в палатках. Десь об одинадцятій вечора я приїхав. Я їхав замість конкретної люди: у мене було написано, замість кого я їду. Солдати їхали просто на місце служби, а офіцери їхали на конкретну посаду.
www.chornobyl.com.ua
Я їхав на начальника інформації. Є така посада, вона не передбачала виїзд на станцію, ні в заражену зону, нікуди. Приїхав, а людина вже числилася, але не була на цій посаді. А тут із Дніпропетровська приїхали дві роти – 100 людей: по 50 по ротам розділили. Обстежували у 408-му київському госпіталі протягом трьох днів. Вони приїхали туди, – і їм потрібен був командир роти. І от, в одинадцять (ночі) я приїхав, а о пів на дванадцяту у комбата вже почалась нарада. Він сказав, що із щойно прибулих потрібен командир роти.
Я ніколи людьми не командував, я одразу відмовився. Ніколи не командував, крім армії. «Нічого там такого», – відповіли мені.
Другий: «Погоджуйся: два тижні полазиш на дах і поїдеш додому». Там ніхто нічого не уявляв. Я уявляв небезпеку.
Все ж таки мене цьому вчили, і я не хочу вихвалятися, але там, де мене вчили, – взвод 26 чоловік, 21 – закінчив з відзнакою, у тому числі і я, тому якісь знання у цьому питанні були. Нам показували фільми, до чого це веде, і показували опромінених, – що буває. Як після Чорнобиля показували, такі приблизно фільми нам і показували. Тому я уявляв небезпеку, але все-таки це – армія. Сказали, – і я поїхав.
Я можу плутати, це було у ніч з 22 на 23, або з 23 на 24 липня. Вже о п’ятій – підйом, а о шостій – ми поїхали на станцію. Я зі своїми солдатами. У мене навіть ще переліку їх не було, а потім вже і списки склали, почали вести облік. Там, на ліквідації, найголовніше було, для командирів найголовніше, не допустити переопромінення особового складу – вести облік доз. Допустима доза була 2 рентгени на добу (ред. Це як чотири тисячі рентгенівських знімків на добу), за весь час максимальна допустима – 25 рентгенів.
В той час, уявіть, серпень місяць, проїжджаємо через заражені села. Дорога вже була очищена, на дорогі радіації вже не було, 40 кілометрів вже було чистої дороги. Проїжджаємо через села, – колодязі обв’язані целофаном. Все там таке, щоб не брали води. І зненацька зупиняється машина, – і біжать солдати: там сливи, яблука, черв’ячків немає – все дуже смачне. Рвуть яблука і їдять. Хоча щоранку пояснював солдатам навіть таку дрібницю: ви прокинулися, але не ковтайте слини, тому що вона за ніч накопилася. Ось така дрібниця, але це все – гігієна на зараженій території.
Ми заходили у цю кімнату. В куток скидали увесь свій одяг. Милися, потім проходили в іншу кімнату, там стопками вже був складений новий одяг. На другий день – так само: приїздили, скидали старий одяг, одягали новий. От ми виїжджали з місця дислокації – села Оране, за 40 км о шостій ранку. Поки доїжджали, поки організаційні моменти, далі лізли на дах: три з половиною-чотири хвилини працювали, більше не працювали. Їхали назад 40 км. Що встигнути?…
Дах був накритий так званим м’яким покриттям. Це – кілька слоїв руберойду і бітуму. Загальна товщина була приблизно сантиметрів 10. І от бітум сам по собі у природі трохи радіоактивний, – так само, як граніт. Весь граніт він у природі радіоактивний, але є така наведена радіація (ред. яка накопичується). Ось цей граніт, який побув у зараженій зоні, і бітум були дуже сильно радіоактивні. І ось цю м’яку крівлю треба було зняти.
www.chornobyl.com.ua
Перед нами… Ми вже лазили по чотири хвилини працювали, вже без засобів захисту лазили. Лише окуляри обов’язково скляні були. Прозорі, але скляні, тому що там була радіація приблизно 30 рентгенів на годину на даху, де ми були, і якщо там побути без окулярів, то ввечері очі різали як після зварювання. Були наші інструменти такі радянські, звичайні: сокира, до неї приварений пруток діаметром 28-30 міліметрів метр десь. І от цими сокирами довбали бітум і скидали униз, а там вивозили на могильники.
Я ось почав говорити про цю роту, дніпропетровську… Напевно, треба було проводити випробування якісь у цій сфері, тому призвали 100 чоловік. Розділили їх на дві роти – по 50 людей. Обстежили у київському госпіталі. І от одній роті давали йодовані таблетки, а іншій не давали. Вони повинні були за короткий час отримати максимальну дозу. І потім їх в госпіталі знову обстежували, – на кого більше вплинуло: та тих, хто приймав, чи на тих, хто не приймав.
Робота на станції була організована так, що ті, хто їздить на станцію, де високий рівень опромінення, – потім два-три дні перерва. Медики вважали, що за три дні організм трошки відновиться. А мої, і я з ними, – 11 днів поспіль….
Потім прислали автобус, – і їх всіх забрали в госпіталь. А я залишився. І от їх забрали, і я більше ніколи не бачив, і ніде з ними не був пов'язаний. Ми побули всього 11 днів разом, може, вони мене і пам’ятають. Їх було 49 осіб, один відмовився їздити, деяких прізвища пам’ятаю.
От розумієте, був такий випадок…. Найперший раз їдемо на станцію, і 13 метрів треба було залізти по пожежних сходах. Лазили по вісім людей. З першою вісімкою ліз я: показував, що робити, потім я спускався, а вони працювали. Потім наступна вісімка: ті передавали інструмент, показували, що робити, і спускалися. І от перша вісімка – один поліз, а другий поглянув на сходи і стоїть, перелякався, увесь білий, каже: «Я боюся висоти». Говорю: «Так кидай і відходь у бік». А він не може кинути руки. Оціпеніння ось таке... Я про те, що боюся висоти, згадав на третій чи четвертий день, тому що не було часу про це думати.
Шлях додому
Спав я там три-чотири години на добу. Солдати висипались: вони приїжджали, – і все. А нам треба було готувати списки на завтра, планувати роботу на завтра. В 11 вечора була нарада у командира бригади. Бригада, до речі, 2000 людей. 25-та бригада, командир Іванов був. Потім приходили о 12-ій, пів на першу збирали командирів рот. До двох годин – на,ради: розповідали, куди яка рота їде. Потім треба було скласти списки, поприв’язувати рушники на ліжка, щоб знати кого зранку будити. Підйом був о п’ятій ранку, виїзд – о шостій. Не чекали ані хвилини: шоста годин, – і поїхали. Поки все зробив – три години, о п’ятій – підйом.
І от, коли я їхав додому, приїхав на вокзал у Київ. Люди їдуть з Києва, це було 20 серпня, а я їду додому. Заходжу в купе – купейний вагон – дивлюся бабуся з двома онуками і молода дівчина. Думаю, добре буде хоч з кимось поговорити. Було пів на восьму вечора. І я заліз на полку полежати, поки відправимось, і тільки чую: «Чоловіче, Орілька, скоро Лозова, ставайте». Втома була така, що ліг, і одразу заснув.
Дома зустрічали. Прийшов додому. Жінка вихователем у дитячому садку працювала. Я зайшов, їй вже виходити треба було, але вона відпросилась. Не знала вона нічого, бо тоді зв’язку не було. У нас тоді ще був мотоцикл. Одразу поїхали за 110 км у Новодолазький район – до матері, батька вже не було.
Кілька місяців після свого повернення Микола Зінов’єв провів у лікарнях – приводили до норми показники крові. Далі, переконаний, що статус чорнобильця навпаки допомагав стежити за здоров’ям. Як чорнобилець мав часто проходити медичні огляди, тому захворювання виявляли вчасно і вчасно їх лікували.
