Через російське вторгнення в Україну Надія Тарасова з трьома дітьми змушена була покинути м.Лозова на Харківщині. Прихисток знайшла у найменшій з країн Балтії - Естонії. Про це повідомляє Gromada Group.
Дорога від рідного дому на чужину
Надія Тарасова працювала у державній виконавчій службі Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, жінка приєдналася до волонтерського штабу - допомагала чим могла.
Зізнається, може нікуди би й не поїхали, але почалися хаотичні обстріли. 6 квітня жінка з трьома дітьми покинули рідне місто. Проте на перший поїзд родина сісти не змогла.
“В усіх вагонах провідники говорили, що місць немає – лише стоячи в тамбурі. З малими дітьми це дуже складно, тому ми чекали наступного поїзда. У вагоні ми спали сидячи, щільно тулилися один до одного - місць, щоб лягти не було”.
У Львові Тарасови переночували у волонтерському притулку і - до Варшави.
Жінка каже, усі волонтери у Львові й далі, поза Україною, були до біженців дуже уважні, навіть якщо не знали нашої мови.
Додає: “Їхали ми з Лозової в теплу пору, малій одягнули весняну тоненьку курточку. У Польщі було значно холодніше, тож волонтери підшукали їй теплу жилетку”.
З Польщі родина Тарасових відправилися автобусом до Естонії.
У Кохтла-Ярве українка жахалася російської
Надія з дітьми зупинилися у м.Кохтла-Ярве. Жінка пригадує, що дуже довго не могла звикнути, що навкруги так багато розмовляють російською.
“Мене охоплював жах, коли в перші дні я виходила на вулицю і чула російську мову іншу ніж на Харківщині – з особливим аканням. Сказала про це волонтеру, який возив мене до поліції та інших установ. Він образився: вважає себе естонцем, але мати в нього росіянка. Окрім російської та естонської, він знає англійську і фінську”.
Нині, каже, внутрішній страх змінився нерозумінням: чому люди за все життя в Естонії не вивчили естонської мови? На жаль, таких людей є багато й в Україні.
Як біженцям живеться в Естонії
Українським утікачкам в Естонії важко знайти доступне житло.
Надія розповідає: “Ми знімаємо квартиру. Ціни поступово піднімаються. Якщо в мережі з’являється оголошення, клієнтка озивається того ж дня. З господарями живе дуже мало людей. Багато кого поселяли в готелях, на поромах. Але попереду зима, з кают-поромів і готелів курортної зони виселяють, пропонують шукати роботу і житло”.
Лозівчанка каже, що багато у кого нікуди повертатися в Україні – квартири знищені окупантами під час обстрілів. Ті хто, більш-менш спроможні, намагаються купити житло, щоб тут залишитися жити.
Однак, на місцевих аукціонах продається житло не в найкращому стані. Дехто з переселенок ведеться на плату за помешкання у 30 євро, підписують документи, складені естонською мовою, не розуміючи умов оренди. Врешті - їх обдурюють росіяни, вимагаючи потім ремонту.
Роботу чужинцям знайти важко. Надія Тарасова стоїть на біржі.
“Пробувала влаштуватися до кав’ярні. Але робочий день з 10-ї до 20-ї, а діти самі вдома. Коли нудно, починають неконтрольовано бешкетувати. За ними треба наглядати”, - каже жінка.
Сину Надії – Івану – вісім років, молодшій Поліні – шість. Коли тільки приїхали сюди, сина до школи жінка не віддавала, бо думала, що до Великодня війна закінчиться й повернуться додому. Тут хлопчик навчався дистанційно. Поліну віддала до садка
Старша донька Катерина, перебуваючи в Естонії, закінчила онлайн Лозівський коледж мистецтв та дистанційно вступила до Київського національного університету культури і мистецтв. Нині повернулася в Україну для навчання.
У Кохтла-Ярве прихистили кілька сотень українських утікачок від війни. Їх підтримує українське земляцтво “Два кольори”, яке очолює Тетяна Івушкіна. Вона – засновниця Українського музею, де тепер збираються співвітчизниці.
“Коли вперше прийшла до товариства, побачила музей з такими рідними речами і почула українську мову – на душі стало тепло. Ми побували на екскурсіях, піднімалися на найвищу талліннську вежу, з якої добре видно естонську столицю. Крім того, ближче познайомилися з природою Балтійського узбережжя”, - каже Надія Тарасова.
Українських біженок приймали і частували в Талліннському центрі Української культури.
