Ізюм — одна із найгарячіших точок Харківщини. Активні бойові дії у місті почалися на початку березня. Мирні жителі опинилися під постійними обстрілами, цілими днями переховувалися у підвалах. Про перші дні війни згадує хлопець із Ізюму. Далі пряма мова.
Можна було б почати описувати це все саме з 24 лютого, з 5 ранку… Але я вчиню інакше.
Розбираючи ялинку після святкування Нового року, коли я ховав новорічні іграшки у комору, у мене було таке відчуття, ніби це востаннє… Щось відбудеться… Щось буде не так.
Була у мене робота, заробляв гроші, були плани. Хотів у Ісландію, Рим, Норвегію, ну і звичайно в Брюгге, і фотографувати-фотографувати. Таке у мене хобі… було. Мені залишилося лише кілька днів, максимум тиждень, і я б зміг придбати Sony 200-600 для зйомки дикої природи, міста. Тепер я дуже радий, що не купив, не встиг купити, було б більш образливо.
23.02.22
Мій друг нещодавно видав книжку про історію Ізюма, і про те, як місто було під нацистською окупацією Німеччини. Це було за кілька днів до початку війни. Я вперше робив репортажну фотографію, зробив безліч фото, залишив редагування на потім.
А от саме 23-го надіслав один екземпляр книги другу з інтернету і маленький подаруночок, просто сюрприз - печиво. Ну і собі залишив один екземпляр.
Ізюм до війни
Крім цього, заїхав до магазину, купив їжі, мішок картоплі, цибулю, м’ясо. Ну і пива звичайно.
Усю ніч спілкувався з друзями з інтернету: з Латвії, Німеччини, Польщі, Британії, Лівану, і навіть з росії, грав за ноутбуком, пив пиво.
24.02.2022
Приблизно о 5 ранку чи о 5.30 мій телеграм вибухнув повідомленнями від моїх друзів:
“Маріуполь - вибухи” (наступного разу цей друг вийде на зв’язок лише за півтора місяця), “Краматорськ - тільки що над будинком пролетіла ракета”, “Київ, Харків, Одеса…”
Я почав дзвонити друзям, багато хто ще спав. Сказав другу про Одесу, що у вас, мовляв, вибухи, він не повірив, ніхто не хотів вірити.
Написав у робочому чаті:
“У нас війна почалася, прокиньтеся!”
“Та успокойтесь, всё будет хорошо!” - відповів росіянин, який був у цьому чаті.
“Ну так, все буде добре, війна - це ж завжди “добре”, - написав наш дизайнер, він через кілька днів піде в ТРО захищати Україну.
Дзвоню іншому другу, кажу:
“Прокидайся, у нас війна почалася!”
“Ну що ж, збираю документи і йду у військкомат”, - відповів він.
Вибігаю надвір за паркан і стукаю сусідам в одних трусах і майці: “Війна почалася!” На мене подивилися як на ідіота і засмикнули штору, а пізніше вони взагалі поїхали на роботу.
Тоді я побачив, як сонце з’являється з-за горизонту, наступає новий день і приносить нам нову реальність. Я почув віддалені вибухи, за нашою горою Кременець, зі сторони Донбасу, і зрозумів, що вже почалося і в нас.
Я вирішив, не будити поки що маму, подумав, нехай ще поспить, відпочине і не знає поки про це. Ще будуть безсонні ночі, будуть не раз.
Я зрозумів, що якщо пошкодять водогін, то з водою буде дуже важко. До річки йти метрів 300-400, до того ж це могло бути небезпечно. Я вирішив набрати воду.
Я завжди мріяв купити ванну, щоб там лежати, відпочивати, але не склалося. Тож ванну я водою наповнити не міг, у хід пішли всі пляшки з-під пива, з-під води, відра, каструлі.
Прокинулася мама, почалася істерика, дзвінки друзям з Харкова і інших міст. А що далі? Що буде далі? Я вирішив лягти поспати, поки на це є час.
***
Прокинувся приблизно об 11 ранку. У місті була паніка, багато хто їхав, величезні черги до банкоматів, у продуктові магазини, аптеки. (Через кілька днів буде важко купити навіть бинт, не те, що корвалол чи валер’янку).
Але здавалося, що пронесе нас, кому ми потрібні? Маленьке і миле місто Ізюм, з приблизно 40 тисячами населення, без військових баз і де навіть повноцінно не працює жоден завод.
А природа у нас чудова, рибалка, гриби по лісах. Ліси величезні і під боком дві річки й найбільше водосховище в Україні. До нас часом приходили грибники з Донеччини. Починали у Святогірську, губилися, і виходили аж під Ізюмом. Та навіть мій сусід одного разу 2 дні з лісу виходив, заблукав.
Ізюм до війни
А для фотографа-пейзажиста взагалі рай! І розташування цікаве: основна частина міста у петлі річки, підірвати 3 мости, і з нього ніяк не вийде виїхати, хіба що на Донбас, зустрічати світанки і проводжати тумани на териконах. Пам’ятаю, у 2005-2010-х роках був у Рубіжному, Лисичанську, Кремінній, Сєвєродонецьку, Маріуполі. Як же там гарно, хоча і всюди заводи. І ці терикони, і тумани… А може це був смог?
***
А далі почався стрес. Я не пам’ятаю дат, як і точної дати, коли я покинув своє місто на невизначений час, і хто знає, що буде далі, чи зможу я ще повернутися, і чим це все закінчиться. Далі будуть лише приблизні дати, тому що день змінювався ніччю, а за нею знов була ніч, але після ночі дня не було, лише артилерія, танки, літаки і жах.
Перші обстріли міста
Усі спогади ніби в тумані. Якщо хтось запитає, коли був перший приліт, то я не зможу відповісти, що то була за дата. Але я пам’ятаю, що тоді вже була введена комендантська година. Це було ввечері, ми почули якийсь звук, ніби щось звідкись вилетіло, ми встигли зібратися, закрили двері, і лише виходячи з двору, побачили вибух. Він був дуже потужний, били з артилерії. Через годину мій друг пішов перевіряти, куди потрапили снаряди. І запостив фото у соцмережі, але так, що встановити це місце було неможливо. Пізніше виявилося, що прилетіло у під’їзд будинку. Удар пошкодив під’їзд і знищив автівку, яка була припаркована поруч. Але обійшлося без жертв. У сусідньому будинку якраз був мій друг. На щастя, не долетіло.
Я пам’ятаю, що як тільки стався вибух, відразу пішов сніг. Якось стало тоді не по собі.
Ізюм, наслідки обстрілів
Усю ніч ми не спали, сиділи у підвалі, лише у 6 ранку повернулися додому, і побачили, що на вулиці знову зима. Раніше я б радів, а тоді якось не дуже.
Тоді ще все працювало, і вода була, і газ, і навіть Укртелеком.
Перед війною я хотів поміняти провайдер, щоб інтернет був швидший, але не встиг. Я радий, що так вийшло, Укртелеком працював до останнього, і всі, хто потім жив у моєму підвалі під моєю квартирою, користувалися моїм інтернетом.
У підвалі в нас було не дуже затишно. Стояв запах каналізації, пилюка, пісок, скловата. До того ж, там було сиро. Спочатку там було досить тепло, поки не перебили опалення, але темно. Тому ми вирішили з сусідом провести туди світло. Пробили дірку в туалеті в мене в квартирі і провели тудою проводи. Сусід виявився молодець, за свої гроші купив і проводи, і лампочки. У нас з’явилося світло, уже було не так похмуро.
"Підвал почав перетворюватися на наш дім"
Поки поліція була в місті, можна було щось купити, навіть цигарки.
Я пам’ятаю, що вдень спав одягнений у себе в ліжку, щоб якщо почнуться прильоти, бути готовим відразу втекти у підвал.
Спочатку у нас була сирена. Було страшно, як тільки її вмикали, то ми відразу бігли у підвал. Хоча казали, що ця сирена від Харкова, і що немає до нас ніякого стосунку. До нас прилітало і без сирени, і без попередження. Росіяни тоді вже ближче підходили до міста. Пізніше сирену відключили, або вона зламалася.
Ізюм, наслідки обстрілів
Одного разу ми прокинулися від того, що тряслися вікна, потім виявилося, що це штурмовик випустив ракету по мосту за Ізюмом.
Потім почало блимати світло, пропав газ, ми почали варити картоплю в чайнику. Пізніше з’явився дефіцит хліба, за ним треба було стояти у довгій черзі, і його швидко розбирали. До того ж, був ліміт на одну покупку.
Ми почали брати на ніч у підвал хліб, картоплю, варені яйця. Поступово я почав усвідомлювати, що підвал перетворюється на мій дім. Навіть якось затишно там стало і майже спокійно. Та і досвід з’явився - у деяких місцях треба пригинатися, бо інакше можна розбити голову. Підвал низький і всюди висять труби. Та і щоб в нього увійти, мені треба ставати ледь не на коліна. А от скловата мене дратувала, вона літала у повітрі. У всіх почався кашель, похолоднішало, ми завішали вхідні двері покривалами.
***
Бували і тихі ночі. І ось в одну з таких тихих ночей я вийшов тихенько у двір попалити. Раптом за метрів 60-70 почало щось ніби ричати і крутитися, звучав якийсь металічний дзвін, а потім прямо на мене засвітив прожектор. Я дуже злякався, зателефонував у поліцію, звичайне “102” уже не працювало, врятував номер чергового відділення. Там сказали, що це ТРО ловлять російські ДРГ.
Ми з сусідом влаштували нічні патрулювання. Це коли всі інші йшли у підвал, а ми стояли біля входу і дивилися на горизонт, моніторили ситуацію. За ці ночі надивилися всякого: були і ДРГ, які світили в небо, хтось в п’ятиповерхівках ліхтарем світив по сусідніх будинках, а хтось взагалі нахабно стояв біля будинку і блимав різними кольорами. Звичайно, ми телефонували в поліцію. Але найцікавіше - це дрони, нічні армійські дрони, які ніяк не світяться і не блимають, от просто хмари і якийсь мопед їде в небі і його не видно, кружляє, щось там виглядає в темноті через тепловізор. Теж телефонували в поліцію, приїжджали наряди, тероборона, тільки навряд вони могли щось дрону зробити.
***
Сусіди були різні. Ну от наприклад мої найближчі сусіди, яким я стукав, коли почалася війна, нічого не робили. Інші намагалися прибирати, виносити сміття. А вони мало того, що все життя ставили свою машину під мій паркан у і не давали нормально пройти, так ще й постійно бурчали, чому, мовляв, абрикоси на авто падають, чому ви плитку кладете і шумите. Сильно я від них натерпівся. А коли вони виїжджали, то сусід мені навіщось дав його номер. Нібито я мав наглядати за його будинком. А нас з мамою забрати у пусту машину він чомусь не подумав. Через тиждень приблизно у їхню хату потрапив снаряд і все зруйнував.
Ізюм, наслідки обстрілів
А інший сусід був крутий, хазяйновитий. Той, що електрику провів, але в стресових ситуаціях він двічі підвищив голос на мою маму. Я просив цього не робити. Напевно, якби це було втретє, довелося б сваритися. Але зате він дуже був хазяйновитий. У нас виникла проблема з каналізацією. Коли були сильні обстріли, до нас у підвал збіглося людей 40. Усіх попереджали, щоб не зачепили лежачу трубу, але хтось таки зачепив. Тхнути стало не те що на весь підвал, а напевно на всю Харківську область. Він відразу прийшов і все поремонтував.
Щоб люди могли спати і сидіти, я приніс все, що у мене було: матраци старі, крісла, каремати, навіть килим. У першу ніч я приніс матрац тільки мамі, а собі, як затятому туристу, каремат. Так одна сусідка всілася на це матрац і давай на ньому спати, а моя мама вже у віці і просто сидить собі на кріслі. Я дав їй свій каремат. Наступної ночі історія повторилася. Тут вже мама не витримала і забрала матрац, а мені віддала каремат, і я нарешті зміг поспати. Так от, ця сусідка принесла новий класний великий матрац. І для чого було нас мучити ці два дні?
У підвалі якось треба було ходити в туалет. Я приніс відро і багато пакетів для сміття. Попросив всіх за собою прибирати. Але люди складали ці пакети і не виносили. Першого ранку я сам все це виніс, другого теж. Потім мені це набридло, насварився, після того всі почали прибирати за собою самі.
Ізюм, наслідки обстрілів
Ще були сусіди, які постійно кидали недопалки з балконів і я дуже сварився з ними, а в результаті, коли хтось палив біля підвалу, я просив недопалки кидати мені в двір, щоб біля підвалу було чисто, і не було слідів людей. Я думав, хто його знає, що буде далі.
"Чоловік з дружиною ходили по місту і мародерили"
Був ще один сусід. До війни вода з його кондиціонера постійно капала у миску мого кота. Одного разу я піднявся до нього сваритися, а його не було вдома. У результаті ми познайомилися вже в підвалі. Виявилося, що це дуже хороша людина, жартує постійно, навіть у складні хвилини. Пізніше він вивихнув ногу, коли падав від ударної хвилі, а після спільного походу до евакуації зник. Сподіваюся, з ним все добре. Не вистачає його гумору.
Був ще сусід, казали, що він суддя. Йому було все одно на всіх. Він не виключав світло, не дотримувався світломаскування, на прохання не зважав, у результаті люди не витримали і відрізали йому світло. Через кілька днів він поїхав, а наступного дня будинку нашого уже не було. Але про це пізніше.
А були ще чоловік з дружиною, вони ходили по місту і мародерили. Вони бачили пораненого українського солдата, він просив допомоги, а вони його там покинули, переступили і пішли, сказали, що він важкий був.
А ще один мій сусід заліз без будь-якої страховки на 2 вишки і відключив 2 нічних автономних ліхтаря, які світили на весь Ізюм. Зробив це, щоб якось врятувати місто. Щоправда, це не сильно допомогло.
28.02.2022
Після першого обстрілу прийшли бабусі. Я розповідав ситуацію, а сусід вискочив з сокирою і почав кричати на когось, ми злякались.
А о 5 ранку в підвал забігла якась чужа жінка. Сказала, що вона з нашого під’їзду, була дуже нервова і підозріла. Я ще подумав, може зателефонувати в поліцію. Вона розговорилася, почала розповідати історії життя.
Виявилося, що вона домовилася з сусідом, що коли їй буде страшно, то вона стукатиме до нього, щоб він її заспокоїв. От вона і стукала того разу, але він її не чув, спав, а почув чоловік знизу і вибіг з сокирою. От такий детективний сюжет був.
А страшно їй було тому, що хтось світив їй лазером у вікно, а потім хтось поліз з 4-го поверху і знімав селфі-палкою її балкон. Звучить, як нісенітниця, але хто його знає.
Ізюм, наслідки обстрілів
Були і інші дивні речі. Мама кілька разів казала, що бачила якісь безшумні спалахи над землею, червоні, жовті, помаранчеві. Так ми і не зрозуміли, що це було.
Коли не стало газу, я ходив до друга, він варив їсти у котлі, воду кип’ятив, а сніг танув, стікав з дахів, от він його і набирав у каструлю. Казав мені, щоб я приносив крупу і готував, я пішов, але так і не повернувся, напевно почався обстріл. Більше я його не бачив, сподіваюся, це поки що.
03.03.2022
Десь о 00.40 я вийшов попалити, я був втомлений, але хоча б почав їсти, тому що перші дні війни їсти не міг, мене нудило. Чую, летить літак. Я ніби забув, що війна, стояв дивися на літак, хмари, снігопад, красиво... Раптом літак пролітає над моїм будинком і випускає який снаряд, хмари підсвічуються, красиво… Я відразу згадав, що війна, просто залетів у підвал і не встиг зачинити двері, їх зачинило ударної хвилею. Усі спали, ніхто нічого не чув, я тихенько сів поруч. За хвилин 5-10 уже з’явився цілий натовп: з колясками, старі люди років під 80. Почали кричати, що прилетіло, діти почали плакати.
На ранок ми дізналися, що 6 чи 8 людей загинуло, двоє з них - діти. Отак лягаєш спати, і може вже ніколи більше не прокинешся і не побачиш свою сім’ю. У сусідньому будинку в друга в квартирі вилетіли всі вікна. Після цього він майже не виходив на вулицю, усе сидів у підвалі. Казали, що у нього психіка похитнулася.
"Стріляли 4 години без перерви"
Була одна ніч, що стріляли приблизно години 4 без перерви. Почалося все з штурмовика. Він тоді вперше пролетів над будинком. За правилами треба до стіни притиснутися, сісти, закрити вуха і відкрити рот. І от ти сидиш, і тобі здається, що літак зараз випустить на тебе ракету, і починаєш мимоволі кричати. Ти не хочеш цього, а воно саме з тебе лізе, цей крик жаху, ти весь стискаєшся, волосся стає дибом.
Це літак пролетів дуже низько над нами і знову десь скинув бомби. Після цього почався цілий оркестр. Гради, міномети, артилерія… Я сидів і чув, як прилітає все ближче до мого будинку. Думав, що зараз нас накриє. А потім хтось сказав, що це наші б’ють по росіянах. І я відразу відчув спокій і щастя. Я вірив в ЗСУ і ТРО, було таке відчуття, що вже навіть можна вийти з підвалу і попалити.
А на ранок ми дізналися, що це все-таки було не ЗСУ, і якось стало не по собі, хоча я вже тоді звик до вибухів.
"Лікарів не було... Поліції теж не було"
Пам’ятаю день, коли все було спокійно. Мама підмітала у нас в дворі скло, і раптом я почув, що летить літак. Погукав маму, і ми забігли в коридор, притулилися до стіни. Я слухав, як росіяни кидають бомби на моє колись квітуче місто, залишаючи після себе смерть, розруху, покалічені долі. Мама почала плакати. У неї зі здоров’ям не дуже, має інвалідність. І до війни, і вже під час у підвалі вона не раз втрачала свідомість.
Якби щось сталося, то вже ніхто б не допоміг. Лікарів не було, хоч я потім дізнався, що були волонтери, які бігали по місту і допомагали. Поліції теж не було, у їхній відділ прилетіла ракета.
Після чергового нападу вона вирішила залишитися у квартирі, я залишився з нею. Кілька днів тому притягнув крісло у коридор, от вона на ньому і спала, а я біля неї на підлозі. Росіяни почали стріляти вже і вдень.
Ми довго розмовляли про життя, друзів, ворогів. Вона не хотіла їхати, я її вмовляв, а вона не хотіла. А я не міг її покинути.
Ізюм, наслідки обстрілів
Зранку побачив, що осколок пробив дах над вхідними дверима, розбив вуличну лампу, у моїй кімнаті вирвало вікно.
А от сусіди розповідали, що осколок розбив вікно і застряг у книжковій шафі.Сусідка пробувала витягнути, але він був гарячий. Люди просто до кінця не розуміли, що відбувається, і з чим їм довелося зіткнутися. Це за межею, тіла, які лежать по місту і їх ніхто не прибирає і не ховає, собаки, які їх їдять…
Ближче до ночі я пішов у підвал. Пізніше пролунав потужний вибух, стріляли з артилерії. Почув, що мама ходить по кімнаті, отже все добре.
08.03.2022
Я втомився. Втомився ще до війни, а тут знову тебе огортає нова глобальна проблема, і ти не знаєш, що з нею робити.
В одну з останніх ночей я залишився з мамою в квартирі. У квартирі, на яку пішло купа часу і грошей, щоб зробити її красивою.
Нічого не віщувало біди, та і боятися не було чого, коридор був захищений. Але прийшла ніч, і почали прилітати гради, потім артилерія, міномети. Усе це вибухало не просто поруч з будинком, а потрапляло прямо в будинок.
Приблизно о 4 ранку стало якось не по собі. Я всю ніч лежав і слухав, як обвалюється будинок, випадають рами. І якось це стало так звично, що я спочатку і не помітив, як прилетів осколок в кухню. Коли перестали стріляти, я пішов туди і побачив, що віконна рама вивалилася назовні, а у шафі величезна дірка, ударною хвилею обрушило натяжну стелю. Я вирішив закінчити цей жах і спуститися у підвал, але двері не відчинялися, їх заклинило.
Після 5 ранку почалося найстрашніше. Я чув, як гуде танк, як повертає башту. Він почав стріляти у наш будинок, і будинок почав розсипатися.
Наслідки обстрілів Ізюму
Я лежав на підлозі і кожен постріл проводжав думкою, молився до всіх богів, щоб не прилетіло до нас у вікно. Але у вікно таки прилетіло,точніше під нього. Чарівним чином снаряд не долетів кілька метрів, впав і не розірвався.
У мене з вікна видно міст, і там за річкою стояв російський танк, який вбивав мій дім і всі мої думки про надію і спасіння. Через кілька тижнів росіяни скажуть, що це був танк ЗСУ, а всередині не було людей. Брехуни.
"Здавалося, виходу немає, з одного боку танк, з іншого артилерія"
Уже не було ніяких емоцій, навіть боятися не було коли. Я намагався рахувати секунди, щоб дізнатися швидкість перезарядки танку, щоб змогти вибігти з квартири, яка от-от мала загинути разом з нами. 5-13 секунд - такі були проміжки між пострілами.
Були і невеликі проміжки тиші на хвилин 5-10. Було бажання вирватися, але як тільки я підходив до дверей, то чув, як іншого боку накриває артилерія. Здавалося виходу немає, з одного боку танк, з іншого артилерія.
Десь о 6-7 ранку я вибив двері плечем, ми побігли у підвал, увесь двір був у склі і цеглинах, але не було часу роздивлятися.
Здивувало, що коли ми вже вибігли, мама запитала, чи закрив я двері.
У підвалі уже зібралися всі наші сусіди, усі були в шоці. Після цього всього ще й почали стріляти з танкового кулемету. Я побачив у вікно, що міст уже зруйнований. Цей колись красивий пішохідний міст…
09.03.2022
9 березня нам обіцяли зелений коридор. Я сидів і чекав, щоб покинути свій дім назавжди. Хотів сходити в квартиру і забрати деякі речі: ноутбук, фотоапарат, документи на квартиру. Я сидів, чекав, щоб трохи затихли обстріли, думав, що ще можу взяти з квартири, і раптом мої думки різко перервалися темнотою і приголомшливим звуком. Це було раптово та різко, темрява, дзвін у вухах, і я відчув, як на мене почала сипатися цегла, багато цегли… Одна цеглина вдарила мене у скроню, я швидко підняв руки і зробив блок над головою, відчув, як по голові тече цівка крові. Але я не відчував страху, навпаки якийсь спокій, я вже був готовий до всього. Думав, ось таке коротке життя вийшло.
Це було або пряме попадання з танка у підвал, або снаряд зірвався у мене під вікном.
Моя шапка кудись полетіла від вибухової хвилі, все, що було в кишенях теж ніби випарувалося. Я намагався роздивитися, що відбувається, було багато пилюки і дикий сморід сірки.
Наслідки обстрілів Ізюму
У мене весь цей час висів на шиї дитячий свисток. Я думав, що якщо нас завалить, то можна було б під завалами лежати хоч з музикою, а не в тиші. Я дістав його і почав свистіти. Люди оговталися і почали кричати. Я з ними, кликав маму. Побачив її всю в попелі і димі. Вона не могла зрозуміти, що трапилося.
"Діти, жінки, старі, багато крові..."
Хтось лежав, хтось стояв, одна дівчина взагалі сиділа на купі завалів і дивилася в пустоту перед собою, поки в інших була паніка і крики болі. Просто сиділа і дивилася, а по плечах у неї розвівалося волосся все в попелі, а з голови текла кров. Тоді я пожалів, що не мав поруч фотоапарата, щоб зберегти цей образ жаху і пустоти. Пізніше ця дівчина буде шукати свого кота.
Я заглянув у сусідню кімнату, там всі були цілі і живі. Найдивніше, що я помітив, що я знову почав свистіти. Сам не міг зрозуміти, для чого я це роблю.
Потім ми намагалися вибити вікно в підвалі, щоб вилізти звідти. Воно було закладене червоною цеглою. Я зробив пару ударів ногою, щоб вибити, нічого не вийшло.
Я пішов шукати кувалду, і коли повернувся, побачив, що вікно вже розібрали, впустили в підвал світло, і стало видно, що там відбувалося.
Наслідки обстрілів Ізюму
Діти, жінки, старі, багато крові. Сусіду осколок прилетів в обличчя, очні яблука в крові. У іншого сусіда теж половина обличчя в крові, як у фільмах жахів. У багатьох контузія. Потім ми дізналися, що в сусідній кімнаті одна людина загинула, ще троє були тяжко поранені. Ще у однієї жінки були зламані обидві ноги. Її чоловік теж був поранений, ввечері цього ж дня його врятувало ТРО, завезло в Слов’янськ, і там йому зробили операцію.
"Наш будинок повністю зруйнований"
Коли ми вилізли з підвалу через вікно, я побачив, що наш будинок повністю зруйнований, посередині величезна дірка від п’ятого поверху до низу, будинок розділений навпіл.
Ми вирішили йти стежками, щоб нас не помітив танк. Ми йшли між будинками, провулками. Над нами літав Орлан і нас виглядав. Коли проходили один і з будинків, то біля нас почала знову бити артилерія.
Було холодно, під ногами всюди бите скло, стрес. Треба було бігти, але ні в кого вже не було сил. Люди дивилися на нас і жахалися, ми були обдерті, в крові, у когось досі шок, страх і жах на обличчі. Багато людей просто десь зникли по дорозі. Нас з підвалу виходило багато, а коли ми дійшли до бібліотеки, я побачив, що нас залишилося дуже мало. Не знаю, де вони всі поділися.
***
Казали, нас мали евакуювати біля 4 школи, але там все було зруйновано. Чути було звуки кулемету, страшно було туди навіть підходити. Сусід сказав, що піде шукати евакуаційні автобуси і зник.
До нас підходили люди, приносили нам воду, обробляли рани. Почало прилітати дуже поруч і ми спустилися в підвал.Нас залишилося людей 10-15.
Є різні мародери. От ті, які крадуть пральні машини і техніку, я б їх відразу розстрілював, а не примотував би до стовпів, як це роблять у інших містах. А ті, що беруть продукти і ліки в аптеках, це хороші люди, вони займаються виживанням, і потім це ще іншим роздають.
От вони і до нас зайшли тим вечором у підвал. Принесли їжі, хлібу, ліків. Навіть принесли чай у термосі. Це було таке щастя попити гарячого чаю, бо ніч була дуже холодна.
Ми влаштувалися у тій самій бібліотеці, у якій за кілька днів до війни була презентація книги про Ізюм. Сусід пішов у рейд і звідкись приволік 2 дивани, туди поклали дітей. Я зі свого підвалу захопив каремат, на ньому намагалася спати мама, але це не дуже виходило, було дуже холодно і знову було чути звуки арти.
Ізюм, наслідки обстрілів
Ця ніч навчила мене, що треба шукати теплі речі. Я обійшов будинок, зайшов у бібліотеку, хотів знайти ту книжку про Ізюм, але не знайшов. Так і не встиг її прочитати. Знайшов кілька жіночих светрів, відніс у підвал. Отак я вперше взяв чуже, колись повернусь у своє місто, знайду власницю цих речей і вибачусь.
"У одній з квартир вирвало двері. Я усвідомив, що треба зайти і взяти теплий одяг"
Також там були двері з кодовим замком, я його зламав і пішов на другий поверх. Побачив, що в одній з квартир вирвало двері. Я усвідомив, що треба зайти і взяти якесь покривало, теплий одяг, але не зміг. Сказав сусіду, він пішов туди і втік, бо там було дві собаки.
Ми почали готуватися до ночі, власник одного гаражу дозволив брати його дрова, от ми їх і носили до підвалу, щоб розвести вогонь і приготувати їжу.
Пішла чутка, що поруч з новим будинком з’явилися волонтери з села Яремівка, яке з-під Ізюму. Вони, мовляв, за свої гроші на своєму бензині і своїх машинах будуть евакуйовувати людей. Ми все покинули і пішли до цього нового будинку. Думали, можливо нам пощастить, і нас заберуть. Там вже були люди, готували їжу на вогні, і нас нагодували.
Їздити там було небезпечно, бо за річкою стояли росіяни і періодично обстрілювали місто. Маршрут, як я зрозумів, був понад річкою, а далі на трасу, об’їжджаючи Кременець. Людей везли у Святогірськ. Забирали лише жінок, дітей і старих. Чоловіків призовного віку не пропускали на блокпостах. В одну з машин я зміг посадити маму. Вона плакала, не хотіла їхати без мене. Але іншого виходу не було, хоч вона буде у безпеці.
Ізюм, наслідки обстрілів
Сусід з дружиною вирішили йти в гості до знайомих у віддалений район Ізюму. Я хотів з ними, але не взяли, мовляв, йдуть туди пожити до знайомих. Залишили мені якусь їжу і ліки. А перед цим мама мені залишила шматок твердого сиру, вона порізала його на дрібні частини, я поклав його в кишеню. Цей сир я потім їв до самої Полтави. Якась жінка дала цигарки.
Я відчував всесвітню самотність. Десь в місті прилітають снаряди, поруч горить будинок, тріщить шифер, всюди пожежі, чорний дим, час від часу з неба падає попіл у перемішку зі снігом. Дивишся на будинки поруч, а це вже не будинки, вікон немає, всюди вибите скло. До будинків близько підходити не можна, вітер хитає це скло, і воно падає на землю. Дивишся на це все, і не можеш повірити.
***
У мене була думка піти пішки у Святогірськ, але це дуже довго йти, кілька днів, ночувати довелося б у лісі, полі, без вогню, без їжі, в холоді. Тоді я пожалів, що не склав на права і не купив собі машини.
Кілька годин я був біля нового будинку, поки не побачив велику кількість автобусів, штук 20. Швидким кроком, прикульгуючи, я пішов туди. Запитав у водіїв, куди вони їдуть. Сказали, у Лозову і Барвінкове.
Тут підійшов і мій сусід, і я зрозумів, що їхній похід відмінився, і вони поїдуть у колоні з нами. Прийшла жінка і попросила допомогти винести з підвалу її паралізовану матір. Я кажу сусіду, мовляв, ідемо разом допоможемо. А він сказав, що у нього хвора спина.
У мене теж хвора спина. Буває часом не можу встати з ліжка, але я не міг відмовити цій жінці, розумів, що я собі цього не пробачу. Я йшов і думав, що зараз всі автобуси поїдуть, і і нікуди не встигну.
Ізюм, наслідки обстрілів
Коли підійшли до її будинку, я побачив, що весь паркан розбитий, будинок зруйнований. Бабусі 80 років, вона паралізована, не може ходити, але повзати може. Вона сама виповзла з погребу. Її дочка дала покривало, каже, клади її на нього і тягни. Раптом прямо над нами пролітає штурмовик. Я ліг поруч з бабусею. Було страшно, здавалося, що ми лежали так дуже довго. На нас накривав сніг і безвихідь. У мене були думки втекти, але я розумів, що ніколи не пробачу цього собі. Літак зробив кілька кругів над нами, скинув бомбу над Кременцем і зник. Ми встали і понесли бабусю. Вкінці на підйомі мені довелося тягнути її самотужки. Було дуже важко, втомився. На пагорбі я покликав на допомогу, підбігли 2 водія і допомогли дотягнути її до автобусу.
За 15 хвилин ми вирушили, і я побачив усе, що зробив з моїм містом цей проклятий “русский мир”.
